№459 [379]

«Що це з тобою робиться? — кає батько свому синові. — Чи у тебе лихоманка, чи що, що ти нічого і не ïси? Чи ïв ти сьогодні що?» — «Ні, — кає син, — мати уранці дала краюшку хліба, да черству, я хотів в ведро обмочити, да не влізла, дак я і сухую згриз; більш[380] ничого не ïв».

Сів Охрім з своєю жінкою Солохою на великопісні запуски[382] запускати. Солоха чи що з’ïла, чи не з’ïла, а Охрім усе поïв, і печене, і варене, да ще он цілу макитру[383] гречаних вареників вм’яв[384], і не здужа, сердега, вже встати з покуття да й кає жінці: «Солоха, Солоха! Ке[385] лишень сюда подушки». —

«На що тобі? Хіба на примосці місця мало?» — «Ох, лишечко ж мені!» — гвалтує Охрім. «Да що там таке з тобою?» — «Ох, голубочко ж моя Солоха! Скажи ж мені: чи усі миряне сьогодні ïли вареники?» — «А як же, усі!» — «Про-о-пали ж теперічки усі миряне!»

Зібралися з нашого села хлопці, може ïх там було із семеро або й більш. Да пішли в губернію на ярманок. Ходять собі по ярманку да й думають, щоб то губернське купити, да таке, щоб усім було в диковину. Аж зирк, москаль несе фузію[387]! «А що, браця, — кає коваль[388], — чи не купимо фузію у москаля?» — «А що ж, — гукнули[389] хлопці, — коли куповать, то й купимо!» Ото й купили фузію, купили маку — се то бач, пороху купили і шроту[390], да й пішли додому. Ідучи дорогою, один хлопець кає: «А що, браця, трельнимо[391] з фузіï!» — «Коли трельнимо, то й трельнимо!» — «А хто буде триляти?» — питає один. «Да хто ж, — гукнули усі, — як не коваль, се вже звісно!» Ото коваль узяв фузію, усипав в неï жменю[392] маку да і хотів уже триляти. «Тривай[393], тривай! — гукнули хлопці. — А ще ми не сипали маку». — «Ну, сипте і ви» — кає коваль. Хлопці повну фузію насипали маком да й кажуть: «От теперечки триляй, а ми з боків станемо да будемо дивитись[394], як вона пальне»[395]. — «А куди триляти?» — питається коваль. «Да туди, на татарву», — гукнули хлопці. Коваль трельнув — і фузію упустив і сам упав, а після як очунявся[396] да поглядів, що вся у нього морда в пасоці[397], а хлопці — де який без очій, а де який зовсім мертвий лежить, аж жах[398] його пройняв. А далі і кає: «Оце бісова фузія! Скільки тут людей побила! Чого ж вона наробила[399] у татарви?»

«Прохоре! — кає Омелько. — А на шо оце у тебе висе рушниця[401], хіба ти умієщ триляти?» — «От таке! — каже Прохір, — атож і не умію? Ластівку кулею[402] так і зчешу». — «Еге, а зіб’єш кулею у мене з голови шапку?» — «Зіб’ю». — «Ні, не зіб’єш!» — «Ні, зіб’ю». — «А шо?..» — «Кварту горілки». — «Добре!» Ото і пішли Прохір і Омелько у поле; сів Прохір на пні, а Омелько відміряв[403] п’ятнадцять ступенів да й ціле прямісенько в Прохорову кучму[404], а Прохір тільки зна натягує шапку, шоб не збив ïï Омелько. Трельнув Омелько. Прохір як сніп покотився. «А шо, — кає Омелько сам собі, — не збив, пропала кварта горілки!» А далі як підійшов да побачив, шо Прохір зовсім умер, зняв з його кучму — аж куля наскрізь голову пробила. «Еге, — сказав сам собі, — оце я понизив!»

Купив собі мужик нові шкапові чоботи, жінці накупив каблучків[406], а дочці сережки. Прийшов празник, ото усі і понадівали своï обновки. Мужик сів на покуття, виставив ногу і човга[407], щоб то бачили його чоботи, і кає жінці: «А чому се у нас хата не метена?» Жінка виставила поперед себе руки, розтопирила пальці, щоб то бачили ïï каблучки, да й каже: «Чи я ж не казала!» А дочка замотала головою, так що сережки зателипались[408], да кає: «Ото лихо, скількі ïï разів на день мести?».

Накинув Грицько ко́ня арканом да й тягне на гору, а кінь тягне під гору; аркан хоть і дуже кріпкий був, да порвавсь, а кінь сторч[410] головою покотивсь. Баче Грицько, що кінь перевертнем чеше, да й каже: «Оце бісова скотина, яка сильна! Бач, новий аркан як перегорів!» А Никита і пита у Грицька: «Яка ж скотина, чи та, що перевернулась, чи та, що стоïть?»

Продав мужик товар да пішов дьогтю купити, да увійшов в таку, бач, лавку, де фиги-миги продають і всякі ласощі[412]. Ввійшо́в, поставив мазницю біля чобота да і дивиться. Купець його і пита: «Чого се тобі надобно?» — «Я дивлюсь, — кає мужик, — що тутечки продається?» Купець і розсердився на мужика да й закричав: «Дураки, дураки, дураки!» — «Оце да й розход на них великий, — кає мужик, — оце ти тільки один і зоставсь!»

«Дивись, тату[414], від чо́го се: інший колосок, як поглянеш, так до землі і припада́, а інший як стовбур[415] стоïть?» — «Гай, гай! — кає батько, — бачу, що ти ще нерозумний, і того не втелепав, з дуба виріс, а ума, бачу, не виніс! Ото котрий повний, то так до землі і припада, а котрий пустий, то так до гори і дереться». — «От тепер же то я, тату, й догадавсь — від чого се наш писар Іван Гургуня так до гори ніс дере!»

«Хто там до тебе приïздив учора, — питає пан у свого мужика, — шо ти до мене прибігав за самоваром?» — «Да якійсь пан». — «Да який же, як його прозвище?» — «Оце й забув. Такось як на птаха скидається; є птах такий». — «Сорочинський?» — кає пан. «Ні». — «Гороб’євський?» — «І то ні!» — «Синицький?» — «Да ні. О, шоб його! От на умі вертиться, да не згадаю...[417] Вербицький, Вербицький, пане! Насилу згадав». — «Ти же казав, що його прозвище на птаха скидається?» — «Ге! Да шо, хіба птах на вербі і не сидить?»

Приходе мужик до пана, ввійшо́в у горницю да й став, а у пана був попугай, котрий тільки і умів казати: «Дурак мужик!» Мужик стоïть у порога, а попугай усе кає: «Дурак мужик!» А мужик усе йому кланяється, а далі і каже: «Звините, ваше благородіє! Я думав, що ви птиця».

«Чого се ти дома сидиш, — казала жінка мужикові, — чому се ти не поведеш вола в Москву? Там, кажуть, хороші гро́ші дають за волïв». — «Оле! І то правда, спасибі, що нагадала». Ото і повів мужик вола в Москву продавать, і стріча[420] його у Москві москаль і кає: «Здоров, хахол!» — «Будте здорові, москалю!» — «Што, брат, продаешь козла?» — «Якого козла?» — «Што ведешь за рога». — «Да се віл!» — «Што ты, безмозглый хахол, дурачить, што ль, пришол?» — «Да біг з вами, се віл!» — «Да бог с тобою, хахол, это козел, тебя ешшо поколотят, как будешь говорить, што это вол». — «Одчалюйте[421], одчалюйте, москалю! Я бачу, що у вас не усі дома». — «Погоди, отчалит хто-нибудь тебя!» Мужик повів вола далі, а москаль перевулками побіг да зно́ву йому навстріч йде. «Здоров, хахол!» — кає москаль. А мужик і не втелепав[422], що то той самий москаль, що перше здоровкався, да й кає: «Здорові були!» — «Не продаешь ли козла?» Мужик глядить на москаля да й дума: «Чи вони подуріли, сі москалі, що на вола кажуть козел!» — «Ну, што вылупил глазища? Тебя спрашивают, не продаешь ли козла?» — «Да який се козел, се віл». — «Где вол?» — «Да оце!» — «Вот тебе, проклятый хахол, штоб не дурачил людей!» — і дзвизнув[423] москаль мужика по потилиці[424] і пішов собі. «Оце лихо!» — дума мужик; уж сам собі, сердега, не віре. «Може, се манія[425] яка! Побачу, що буде далі, а то й брошу — цур йому!» Повів вола далі, а москаль — що то за хитрий був! — побіг да надів вже мундер да й знов іде навстріч мужикові, щоб то, бач, зовсім з пантелику збити[426]. «Эй ты, лоботряс! Што заплатил за козла?» Злякавсь[427] бідний мужик: «Оце лихо! — дума сам собі. — Я й казав, що се манія яка, а не віл!» — да уже зрадовавсь, що москаль озвався. «Цур йому, щоб я за собою манію водив!.. Я його продаю», — кає москалю. «А што просишь?» — «Да десять карбованців». — «Што-о! Ах ты, мужицкая твоя харя! Да где же ты слышал, штобы за козла платили по десяти цалковых?» — «Да не серчайте бо, господин служивый! Ви кажіть, що даєте». — «Цалковый». — «Накиньте хоть що-небудь!» Москаль баче, що мужик зовсім здурів, ну торговаться, і виторговав вола за два карбованця.