— Може, й твоя правда, — кивнув Чу. — Спробуй цієї ночі початувати. Якщо ти не спатимеш, глипач не наважиться щось тобі зробити.

Вдома протягом обіду Соня спідлоба зиркала на бабусю. Старенька була ніби такою ж лагідною, доброю, як і завжди, її очі світилися теплом і ніжністю. Бабуся насипала Соні їсти, а сама з любов'ю і трохи стурбовано дивилася на онуку та все примовляла:

— Їж, Сонечко, їж, моя рибонько, тобі треба трохи поправитись.

Соня майже доїла, як раптом побачила такий жах, що примусив її здригнутися всім тілом: на бабусиному фартуху, на грудях, кривавилася велика бура пляма.

«Кров! — майнуло в голові у дівчинки. — Моя кров!.. Це робить бабуся!..»

Вона схопилася з-за столу й, навіть забувши подякувати, сховалася у своїй кімнаті. Чого лише не передумала Соня, яких тільки неймовірних ситуацій і виправдань для бабусі не перебрала в думках, одначе докази були неспростовні: на її халаті розпливлася чимала пляма Сониної крові.

Звісно, уроки дівчинка не робила; які там можуть бути уроки, коли рідна баба щоночі п'є з тебе кров! Соня впала на ліжко, притисла до себе Тома, і гладила його. А в голові увесь час крутилися слова популярної пісні: «Хто ти-є? Ти взяла моє життя і не віддала. Хто ти є? Ти випила мою кров, і п'яною впала…»

— Правда, Томе, — приказувала дівчинка, відганяючи неприємний мотив, — ми з тобою сьогодні цілісіньку ніч не спатимемо? Як порозплющуємо очі — широко-прешироко — й аж до рання не позаплющуємо, правда? Правда, ти мене захистиш від ба… від упиря, правда? Коли прийде бабуся, ти не дивися, що це бабуся, Томе, бо це буде не зовсім бабуся, а упир, Томе. Не віриш? Як повипиває вона знас обох кров, то не жарти тобі будуть, от побачиш… тоді повіриш, але пізно буде. Лежатимемо удвох блідесенькі, ані кровиночки. Мама з татом приїдуть, а ми — лежимо з тобою. Вони як заплачуть… І потім увесь наш клас прийде і як заплаче, і навіть Козохватка ридатиме, та так пискляво, гидко… І вчителі, Томе, вчителі треба, щоб обов'язково прийшли… чуєш, Томе, ти там не закуняв? Гляди, не спи, не забудь, про що ми домовлялися?

Том безтурботно облизував Соні руки, пнувся лизнути ще й в обличчя, та дівчинка вивернулася. Песик не знітився від того і весело замахав хвостом. Звісно, він анічогісінько не розумів і навіть не уявляв, як противнючо над ним ридатиме його тезка Тома Козохват.

—Так-от, — вела своєї Соня, — учителі всі як заревуть! А Маргарита Семенівна як заголосить: «Ой, пробач, Сонечко, що я тобі колись за самостійну трійку поставила-а-а! Ой, якби ж я знала-а-а!» І Хуба Буба реве не своїм голосом, в один носовичок шморгає, іншим лисину витирає… А ми з тобою лежимо — ні пари з вуст — бліді-блідесенькі такі, як два пельмені… Ти не спи… спи-и-иш, Томе? Бо я-а-а-а щось по… по-зіха-аааю. Та не треба лиза… зати мені носа… і ши-и-ию, не тре-е-е…

Соня провалювалася в сон. Хоча краєчком свідомості розуміла, що цього не слід робити, але того краєчку не вистачало, аби розтовкмачити змореній дівчинці, чому саме не треба спати. Вона майже заснула.

— Ти вже спиш? — раптом долинуло від дверей.

Двері прочинилися.

— Ти спиш, Сонечко? — стиха спитала бабуся. Дівчинка здригнулася, прокинулась і тут-таки все пригадала: вона ж не мусила спати через бабусю. Соні побігли по спині мурашки, а в голові знову мелодійно й рішуче захрипів Славко Вакарчук: «Я не здамся без бою! Я не здамся без бою!…»

Бабуся тим часом навшпиньки наблизилася до ліжка.

— Заснула, — тихо сама собі прошепотіла бабуся, — от і добре. Раненько щось сьогодні. Соні стало зовсім моторошно, їй навіть здалося, що мурашки, які бігають в неї на спині, замість ніг мають гострющі голочки, якими комахи проштрикують її бліду шкіру. Хоч як було страшно, Соня трішечки розплющила одне око. Бабуся почала нахилятися над онукою, так що посічені зморшками губи наблизилися до її обличчя. На фартусі, як і раніше, темніла жахлива пляма. Соні відібрало мову, й підлі мурахи раптом усі-всі одночасно увігнали свої лапки-шпичаки у змарніле тіло дівчинки.

Бабусині губи промайнули перед Сониними очима і… ніжно торкнулися онуччиної щоки.

— Спи, моє тихе сонечко, — з любов'ю прошепотіла бабуся і дбайливо поправила дівчинці подушку.

— А ти чого тут розлігся? — це вона зауважила Тома в Соні на ліжку. — Ану, не розбуди мені дитину, пішли-но зі мною, голубе чорноокий, у коридорі поспиш сьогодні.

Бабуся взяла Тома на руки і пішла з ним до дверей.

— Ба, — покликала стареньку Соня.

— Чого тобі, крихітко?

— Я так і знала, що це не ти, — відповіла дівчинка. — Я тебе дуже люблю.

— Що ти таке кажеш? — не зрозуміла, про що йдеться, бабуся. — Тобі щось наснилося, ге? Я тебе теж сильно люблю, дитинко. Спи, все буде добре.

— Ба, — знову озвалася дівчинка, — а що то в тебе за пляма на фартуху?

— То я борщем удень облилася, а що?

— Нічого. На добраніч, ба.

Щаслива, Соня заплющила очі й посміхнулася. Вона знала: тепер справді все буде добре. Ще ніколи Соня не спала так солодко.

Наступного дня, перед першим уроком, Соня, захлинаючись від нетерпіння, розповіла другові про бабусю і про пляму борщу, і про те, як вона спочатку перелякалася на смерть, а потім зраділа, що її бабуся не упир… Вона переповідала про вчорашні події так жваво, що на Чу не міг не перекинутися гарний настрій Соні.

— Ти сьогодні така завзята, — вдоволено зауважив він.

— Я почуваюся на всі сто, — весело мовила дівчинка, — так гарно виспалась, і сили наче додалося.

— Е, це класно, але ще зарано радіти, — кинув Чу. — Виходить, ми знову нічогісінько не знаємо про твого кровопивцю.

— Якось дізнаємось, — бадьоро запевнила Соня й замовкла, бо до класу саме ввійшла класна керівничка 3-А Маргарита Семенівна.

— Увага, діти! — сказала вона. — За тиждень — кінець навчального року. Ви отримаєте табелі про успішність. Але спочатку я хочу поговорити про ваше навчання з вашими батьками. Отже, післязавтра в нас — батьківські збори, діти. Передайте батькам, що явка обов'язкова.

На перерві Соня помітила, що Чу чимось стурбований.

— Думаєш про подяки? — спитала дівчинка.

— Е, про батьківські збори, — невесело відповів Чу.

— А що таке?

— Хіба не чула, що сказала Маргарита Семенівна? Явка обов'язкова.

— А твої батьки хіба не зможуть прийти?

— Ніяк не зможуть, — завертів головою Чу й похнюпився ще більше. — У чудовиськ не буває батьків.

— Як це — не буває? — Соня лише тепер збагнула, що Чу ніколи не згадував про свою сім'ю.

— Не буває, та й годі.

— Дивно. Але ж цього просто не може бути. Звідки тоді ти взявся? Звідки взагалі беруться всі чудовиська?

— Е, беруться собі. А до чого тут батьки?

— Ну, не знаю, — зніяковіла дівчинка. — Тобто я не втаємничена в подробиці, проте знаю напевно, що без батьків тут не обходиться. Я хочу сказати, що діти нізвідки не беруться. Тобто самі по собі. Згадала: їх повинен хтось знайти в капусті або в горосі. Чи, наприклад, отримати в подарунок від лелеки, купити на базарі, ну, в крайньому разі, народити. От тебе — в чому знайшли?

— Хто?

— Ну, батьки… А, ти ж кажеш, батьків немає… гм… О! В мене он бабуся піде, ти знаєш. І ти ж якось, здається, щось згадував про свою бабусю. Є в тебе баба з дідом?

— Є. Тільки не баба з дідом, а баба з бабаєм.

— Бабаєм?!

— Угу. У чудовиськ бабаї бувають.

— А це що — ті самі, що дітей лякають?

— Ті самі. Хоча як вони там вже лякають! Не сміши. Вік уже не той. Деякі бабаї зненацька гикнуть, то самі аж підскакують від переляку. А ти кажеш — лякають… Щоправда, мій бабай ще ого-го! Колись Верховним страхополохом був, поки не…

— Поки не що?

— Е, довга історія.

— Виходить, бабаї — це теж чудовиська?

— А як ти думала? Чудовиська, тільки підстаркуваті, котрі вже на пенсії.

— Зрозуміло. Дивно у вас якось: баби й бабаї бувають, а мамів і татів не буває, — міркувала Соня. — То, мабуть, тебе старі твої й знайшли.

— Може, й вони.

— А в чому — в капусті чи в горосі? Хоча ні, ти чималенький… мабуть, у кукурудзі.

— Хто його зна, вони мені не розповідали. Але, найпевніше, в гарбузах.

— Ясно. Але ж головне — родичі в тебе є, а тому можуть прийти на батьківські збори.

— Отож-бо й воно, що не можуть, — скрушно заперечив Чу. — Вони ж не в нашому лісі живуть. Переселилися, як я ще був малий.

— Отакої! Потрібно негайно написати їм листа та попередити про обов'язкову явку на збори. Заодно й попросити розповісти, в чому тебе знайшли.

Соня тут-таки вирвала з зошита чистий аркуш, і вони сіли писати листа до баби й бабая Чу. Чудовисько писав, а дівчинка допомагала. Підказуючи та вставляючи від себе каліграфічнішим, ніж у Чу, почерком деякі слова та фрази. Вийшов такий лист:

«Жахливі були, мої потворні страхопудиська, привіт. Пише вам ваш страхітливий, але добрий онук Чудовисько, або ж Чу Пластиліненко (не дивуйтесь, це таке прізвище).