— На добраніч, серденько, — бабуся пригорнула до себе онуку й поцілувала її.

— Ба, а мама з татом скоро прилетять? — І тихо спитала Соня, — мені так їх не вистачає.

— Скоро, дівчинко, я вже сама скучила. Йди лягай.

Соня зітхнула й пішла до себе. Вона поправила Томову підстилку, розстелила своє ліжечко, вдягла піжаму, вимкнула світло в кімнаті й тільки-но хотіла лягти, аж раптом за вікном як бабахне! Як блимне! Том злякано заскавулів. За дверима зашурхотіли кроки, і в кімнату Ї зазирнула бабуся.

— Дитинко, в тебе кватирка зачинена? — стурбовано запитала вона. — Бо там гроза починається, бачиш, як блимає!

— Зачинена, не хвилюйся, ба, — відповіла вона.

— Ну, то спи, кицю, — протуркотіла бабуся й легенько зачинила двері.

«Треба щільніше зачинити вікно, — подумала дівчинка, — бо Чу не завжди його зачиняє».

Вона встала й підійшла до вікна. За нею й Том схопився зі свого кубельця. Соня хотіла відхилити штору, аж раптом у мороці дуже близько, якраз навпроти вікна, знову щось блимнуло, і прямісінько в очі дівчинки вдарив сліпучий сніп світла.

— Ой, — Соня затулила лице долонями. Світло згасло, а за мить знову розпанахало темряву.

— Хто це там бавиться?

— Хто там бавиться? Годі світити у вікна, бо зараз Тома на вас напущу, ге, Томе?

Том весело замахав хвостом.

— І в міліцію подзвоню! Чули там?!

У темряві хтось почав перешіптуватися.

— Це точно вона? — почула Соня.

— А я знаю? — невпевнено відповів інший голос. — Наче, вона. Адреса, принаймні, та — вулиця Лісова, 9.

— Хто там? — Соня почала трохи непокоїтись.

— Це ми, — почулося у відповідь.

— Не знаю я ніяких «ми».

— Ну… ми… Марко…

— Який це Марко? — нічого не могла второпати Соня. — Якщо ви хулігани, то зараз мій собацюра вас пошматує.

— Не спіши спішити, — цього разу голос видався Соні знайомим.

— Чу, це ти там жартуєш? — з полегкістю вимовила дівчинка. — Зовсім не смішно.

— Таки вона, спасибі, що підвіз, — промовив той же голос.

— Ну, я погнав, ще маю одну бандероль, — Відповів інший голос.

Потім він дивно загуркотів, гучно задирчав, віддаляючись, і за мить бабахнуло так само, як і п'ять хвилин тому, блимнуло, і в світлі блискавки Соня встигла дещо побачити. По-перше, коротунця в панамі на мопеді, що зник у нічному небі, а по-друге — Чу, що простував до вікна. «То ось воно хто той Марко, — збагнула Соня. — Тепер зрозуміло: це ж той блискавичний листоноша чи «глистоноша», як каже Чу. Отже, це він фарою мопеда блимав у вікно. І Чу з ним. Чого це він повернувся? Мабуть, хоче прочитати мені листа».

— Заходь, Чу, — кинула Соня й пішла до дверей вмикати світло.

Чу закректав, лізучи у вікно, а потім геть заплутався в шторах і тюлі.

Соня взялася виплутувати друга й зрозуміла, що Чу якийсь не такий — збільшився чи що.

— Та ти ж геть позеленів, Чу! — скрикнула дівчинка, бо Чудовисько замість рожевого в горошок чомусь став зеленим, наче гусінь.

І в цю мить Чу нарешті скинув тюль з голови і Соня з жахом і здивуванням побачила, що він… ніякий не Чу.

— Здрастуйте! Я бабай, — промовив незнайомець, потис Соні руку й поправив у себе на голові якийсь чудернацький убір, схожий на верхівку гарбуза з сухим корінцем. — Ви, мабуть, Соня.

— Здра-здрастуйте, — привіталася Соня. — Ага, Соня…

— А де ж це мій онучок? — спитав бабай.

— То ви бабай Чу? — зраділа Соня. — А він уже пішов додому.

— Розминулися, — з досадою вдарив лапою | по нозі нічний гість, — я ж саме від нього.

— А Ви на збори приїхали? — поцікавилася Соня.

— Та побачимо, що то за збори і що за школа така, — не дуже лагідно відповів бабай, — це ж нечувано, щоб чудовисько водилося з людськими дітьми.

— А ми, до речі, дружимо, — із запалом відповіла Соня.

— Дивно, дивно, — наче сам до себе промовив бабай. — Ніяких дружб не буває.

Тим часом Том зіщулився й бочком, бочком спробував прослизнути за спиною в чудовиська під стіл. Але бабай блискавичним рухом ухопив пса за карк і підніс до обличчя.

— А це хто такий?

— Це мій песик! Не треба з ним так поводитись! — обурилася Соня.

— Ой, не подобається це мені, — похитав головою бабай, відпустив Тома й мовчки виліз у вікно.

Геть збентежена, дівчинка погладила Тома, зачинила вікно й лягла спати. Хоча й не дуже вірилося, що тепер вдасться заснути.

— Ти не уявляєш, що тут учора було, Чу, — кинулась до вікна Соня, тільки-но Чу вранці заплигнув до її кімнати. — Вночі, як ти пішов, твій бабай прилетів з Марком на мопеді. А я думала, що то ти, а він — зелений-зеленющий, уявляєш!

— Е, знаю, знаю, — понуро промовив Чу, скидаючи з плечей свій самовар-рюкзак, — він зараз у мене в курені. Сердитий, примчав серед ночі. Не подобається йому наша дружба, так не годиться, каже, чудовиськам жити.

— Сильно сварився? — поспівчувала Соня.

— Та ні, лякав тільки.

— Лякав?

— Е, трохи.

— А ти що?

— Е, вдавав, що мені страшно. Щоб він трохи втихомирився.

— А тепер що, Чу?

— Нічого тепер, — Чу важко зітхнув. — Попрощатись я прийшов. Забирає мене бабай до себе жити, не хоче, щоб я до школи ходив. Та й ти йому чомусь не сподобалась, а надто Том твій.

— Чому це, Чу? — Соні стало дуже прикро. — Я ж йому нічого не зробила такого. А Том — той навіть не гавкнув. Он, бідолаха, ще й досі не отямився, навіть, здається, й до школи не збирається сьогодні зі мною… Що ж це твій бабай так розсердився?

— Не знаю. Е… Все одно тепер. Бувай, піду я.

— Не йди, Чу, як же це?! — голос дівчинки затремтів, а в очах забриніли сльози. — А як же подяки, дві ж усього лишилося? Ти казав йому про Збіговисько і про подяки?

— Не наважився, — відповів Чу, — але, здається, він щось підозрює, бо випитував, чого ти така бліда й худюща, а ще — чи знаю я, хто такі глипачі?

— Якщо ти не заробиш іще два «спасибі», то тебе закинуть.

— Е, знаю. Але якщо я не перестану до тебе ходити, упир не зупиниться, і ти… Ні, я не можу наражати тебе на смертельну небезпеку, я йду.

— Отже, так: ти повинен ще хоч сьогодні піти до школи, чуєш! Це твій останній шанс. Піти — і здобути останні дві подяки, — рішуче випалила Соня. — А бабай твій нехай трохи почекає там. Ну і я… я нормально… почуваюся. Всього дві подяки, Чу, — і все скінчиться.

— Що ж, спробуємо, — трохи звеселів Чу, — але бабай мене відпустив тільки попрощатись і сказав, що коли не повернуся швидко, то він сам по мене прийде, і тоді мені буде кепсько.

— То нам не можна гаяти жодної секунди. Я вдягаюся і — гайда! — мовила Соня й пішла до шафи.

На півдорозі до школи Соня раптом спохопилася:

— Ой-ой-ой! Я пенал забулася. Чу, постій тут, а я вернуся додому.

— Може, разом підемо? — запропонував Чудовисько.

— Я сама, зачекай.

Захекана Соня вбігла у свій двір. Назустріч підтюпцем бігла бабуся в спортивному костюмі.

— Що трапилось? — на бігу спитала вона онуку. — Невже теж вирішила побігати зі мною? Правильно, Сонечко, це дуже корисно.

— Ні, ба, я пенал забула, — відповіла Соня теж на бігу.

— Ключі маєш?

— Маю, — кинула дівчинка й гулькнула в під'їзд. Тільки-но дівчинка відімкнула двері й стала роззуватися в коридорі, як почула голоси, що долинали прямісінько з-за дверей її власної хати.

— І давно ти стежиш за квартирою? — спитав голос, котрий видався Соні знайомим.

— Відколи він почав лазити в це вікно, — огризнувся інший голос. — І не тільки за квартирою, а й за школою. І тобі раджу не пхатися сюди!

«Боже, невже там злодії?! — з жахом подумала Соня. — Так, так. Двоє злодіїв. Один підстеріг, що Чу часто лазить вікном, і стежив за квартирою й за нами, щоб підібрати зручний момент для пограбування, а інший, мабуть, увірвався сюди наскоком, без підготовки. І тепер вони сперечаються, хто має обкрадати наш дім. О Боже! Як же вони увійшли, коли двері були замкнені? А, певно, я не зачинила за Чу вікно.»

— Відступися, — знову озвався перший злодій, — я сам владнаю цю справу. Годі вже! І тобі не шкода малої?!

— Нічого не вийде! — не поступався другий злодюга. — Я не хочу ризикувати і втратити все через якісь нюні з сантиментами. Іди собі краще, не вплутуйся в цю історію, старий.