Ну-тка, дядюшка Корнило, запрягай-ка ты кобылу, у Макарья на песку приразмычь горе-тоску: стоит бражка в туеску[581], бражка пьяная-пьяна, весела хмельная голова! Бражку порняй[582] выпивай!..

Пошел полковник погулять, поймал птичку-перепелочку; птичка перепелочка пить похотела, поднялась-полетела, пала-пропала, под лед попала, попа поймала, попа-поповича, Петра Петровича.

Однажды говорила о себе репа: «Я, репа, с медом хороша!» — «Поди прочь, хвастунья! — отвечал ей мед. — Я и без тебя хорош».

Была репа важная, дивилась старуха кажная; одним-днем кругом не обойдешь; у той репы половину мы с семьей целую неделю ели, а другую половину другую неделю; корку навалили да кобылу надсадили и телегу обломили. Вот какая была мудрость недавно утресь[586]!

Стоит град пуст, а во граде куст; в кусте сидит старец да варит изварец; и прибежал к нему косой заяц и просит изварец. И приказал старец безногому бежать, а безрукому хватать, а голому в пазуху класть.

Теща про зятя пирог пекла, творила[589] да вмесила три осьмины муки, соли да крупы на четыре рубли, масла да яиц на́ восемь рублей, окорок свиной да поросенок годовой. Этого пирожка семерым не снесть, а хоть семеро подымут, так десятком не съесть. А зятек сел, в присядку[590] все съел. Теща по полу похаживает, ско́са на зятя поглядывает: «Милый зять, не одуло ли тебя?» — «Ласкова теща, не прибавишь ли еще хоть сито блинов, решето пирогов?» — «Что тебя, зятюшка, не ро́зорвало?» Вот зять идет дорогой, а брюшина стороной; навстречу ему прохожий — спрашивает: «Что это за диво? Где я ни бывал, нигде не видал!» — «Какое это диво — зятева брюшина!»

«Бабушка Арина, куда ты ходила?» — «В новую деревню». — «Ну что в новой деревне?» — «Утка в юбке, селезень в кафтане, корова в рогоже — нет ее дороже». Это присказка, сказка будет впереди. Кудель, кудель, куда ты летела, на кусточек села, на кусточек села — соловьем запела? У нас не так, как у вас: и кудель поет соловьем!

Наташка, Наташка, сладенька кулажка[593], сладка медовая, в печи не бывала, жару не видала. Заиграли утки в дудки, журавли пошли плясать, долги ноги выставлять, долги шеи протягать.

Меж долами, меж горами сидит баба с пирогами, недорого продает, все по денежке пирог. Она век-от свой торгует, ходит босиком: чулки новы, пяты голы, носки выпадали. Призакаялась молодка пирогами торговать, пироги печи, на базар везти.

Курошинским-то ребятам ныне по́жилось, прибогатилось; они с торгу муку брали, муку на́ солод меняли, часто пивушко варили, бражку пьяненькую, бражку хмельненькую. Они пили пировали, сами все проистощали, кошелечки нашивали и пестери наплели, по дворам побрели.

Не белая березонька в поле шатается, шелудивый с плешивым считается: «Хороши твои кудри, хороши твои русы, да не выросли!»

Тексты № 554—579 в Примечаниях Афанасьева (изд. 1-е, вып. 1, 2, 3; изд. 2-е, кн. IV) перепечатаны им из различных изданий, которые указаны в примечаниях к номеру каждой сказки.

Був собі чоловік та жінка; мали вони козла й барана. «Ох, жінко! — каже чоловік. — Проженемо[598] ми цього барана і козла, а то вже вони у нас дурно хліб ïдять. А вбирайсь, козел і баран, собі з богом, шоб ви не були у мене і в дворі!» Пошили вони собі торбу, та й пішли. Ідуть та ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а козел сміливий, та не дужий. «Бери, баране, голову, бо ти дужий». — «Ох, бери ти, козле, бо ти сміливий». Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та ідуть — коли горить вогонь. «Ходимо й ми туди! Там переночуємо, щоб нас вовки не з’ïли». Приходять туда, аж то вовки кашу варять: «А, здорові, молодці!» — «А, драстуйте, братці, драстуйте, ще каша не кипить, мясо буде з вас». От тут баран уже злякавсь[599], а козел давно уж злякавсь. Козел і одумавсь: «А подай лишень[600], баране, отую вовчу голову!» От баран і приніс. «Та не цю, а подай більшу!» — каже козел. Баран знов цупить[601] ту ж саму. «Та подай ще більшу!»

От тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як би відціля удрати. «Славная, братці, кумпанія і каша гарна кипить, та нічим долить; піду я по́ воду». Як пішов вовк по́ воду: «Хай вам абищо з вашою кумпанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі видтіля удрати: «Е, вражий син! Пішов та й сидить, нічим каши долить. Ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!» Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів, сидів: «Ось піду лишень я, так я ïх прижену!» Як побіг, так і той рад, що втік. «Ох, нум[602], брате, скорійше хвататься, щоб нам оцю кашку поïсти та з куреня убраться!» От як одумавсь вовк: «Е, щоб нам троïм та козла і барана бояться! Ось ходім ми ïх поïмо, вражих синів». Прийшли, аж тіï добре шатались, уже з куреня убрались; як побігли, та й на дуба зібрались. Стали вовки думати-гадати, як би козла та барана нагнати. Як стали йти, і найшли ïх на дубі. Козел сміліший, ізліз на самий верх, а баран не сміливий — так нижче. «Ох, лягай, — кажуть вовки ковтуноватому[603] вовкові, — ти старший! Та й ворожи, чи не побачимо ïх». Як ліг вовк до-гори і зачав ворожити. Баран сидить на гіллі[604] та так дрижить: як упаде, та на вовка. Козел сміливий не став зівати, а як закричить: «Подай мені ворожбита!» Вовки як схватились та насилу відтіля убрались.

Як був у попа кравець[606] і пішов на село робити, а в той час безщасному вовкові не послав біг корму. Він зліз на гору да й просе бога: «Дай, господи, ïсти, а то вмру!» — «Ох, іди ж, — каже, — вовче! Шо нападеш попове, то й ïсти тобі готове». От іде вовк — ходе кобила: «Здорова була, кобило, а чия ти єсть?» — «Ох, вовче, я попова». — «Ти ж мені ïсти готова!» — «Ох, подивися ж, — каже, — вовче! Я була в городі, принесла бумаги». Став вовк дивиться в бумаги, кобила як стрибнула! Оглянулась, так і вовка не вздріла. От іде вовк та й думає: «Який я дурень єсть! Чи я пан, чи я письменний, шо ще мені в бумаги дивиться?» Іде вовк, аж ходить баран: «Здоров був, баране! А чий ти єсть?» — «Поповий». — «Ти ж мені ïсти готовий!» — «Ой, стань же ти, вовче, в долині, а я піду на гору; роззяв ріт, так я сам тобі влечу». Як розігнавсь баран, як дав йому в лоб, дак трохи не заснув вовк. От іде вовк та й думає: «Який я дурень! Чи я пан, чи шо, шо ще захотів легкого хліба?» Стрів вовк сви́ні: «Здорові були, сви́ні! А чіï ви есть?» — «Попові!» — «Ви ж мені ïсти готові!» — «Ох, вовче-братику! Зволь же нам хоть пісню заспівать». Поти свині вовка манили, пока люди взгляділи вовка да й прогнали.

От іде вовк і стрічає кравця: «Здоров, був, кравче! А чий ти єсть?» — «Поповий!» — «Ти ж мені ïсти готовий!» — «Ох, вовче-братику! Дозволь же мені хоч умиться на последній дорозі, от дай же ще й хвоста втертись». От кравець у хвіст руки як умотав, як одпустив три аршини, так вовк там трохи й не гигнув...[607] От кравець як одумавсь; як побіг, та на дуба і сховавсь. Став вовк думати-гадати, як би того кравця здогнати; зібрав собі молодців і підійшов як раз під того дуба. «Онде, братці, сидить кравець на дубі. Ох, нумте, братці, як би його достати...» От ліг безхвостий на споді, а ті всі на його зверху; от уже одному вовку стати і кравця достати. Той кравець каже: «Понюхаю хоч на послідній дорозі табаки!» Понюхавши: ахчи! А вовк думав, шо кричить: «Аршин!» Як пирсне відтіля, як посиплються вовки, як вхопили того вовка, розірвали — і пропав бідний!

Пришел Лещ на Ерша подал челобитну, а в челобитной пишет тако: «Господам моим от рыб великому Осетру и Белуге и Белой рыбице. Бьем челом на лихого Ерша, что он владеет насильством нашими вотчинами. Собою он мал, а щетины у него как острые рогатины, и где он ни попросится ночевать и кто его не ведаючи пустит, — и он хочет хозяина вон выжить. А мы хотим быть оправлены вами, праведными судиями». Судья спросил Леща: «Чем, Лещ, Ерша уличаешь?» Лещ сказал: «Уличаю я его истинною правдою; да есть у меня рыбы добры, зовут их Сиг и Ладога, на них я шлюся». Судьи спросили Ерша: «Шлешься ли ты на