Ні для кого у школі не було секретом те, що їхній директор колекціонує фантики від жуйок. За таку любов до жуйок та фантиків учні дали йому прізвисько — Хуба Буба (тепер нам відомо, що ледь не вихопилось у вчительки 3-А класу Маргарити Семенівни). Кіндрат Мусійович просто не знаходив собі місця й за лічені дні марнів на обличчі, коли бачив у когось із учнів фантик, якого сам не мав. Директор будь-якою ціною намагався виманити рідкісний екземпляр для своєї колекції. Він просто не давав проходу власникові омріяного папірця. Перед кожною перервою підстерігав під дверима класу хлопчика чи дівчинку, що мали потрібний фантик, і, коли ті виходили, снував за ними хвостом аж до самого дзвінка й канючив:

—Ну да-а-ай… Та не жмифя! Ну поміня-ай…Даю три «Турби», два «Фінали» й одну «Хуба Бубу…», та не будь ти таким, як ти є-е… Ти фо, жлобина фи фо-о?..

Наступної перерви все повторювалося.

За кілька днів Хуба Буба так надокучав, що бідолашним учням нічого не залишалося, як зрештою віддати злощасний фантик або, в кращому разі, виміняти на якісь інші.

Але повернемося до Соні, яка тим часом вирішила брати бика за роги:

— …і ще в мого друга величезна колекція фантиків.

Директора наче громом чворохнуло, очі йому загорілися. А на високому чолі виступили великі краплі поту.

— То ти кажеф, фо він флухняний? — Хуба Буба витер лоба хустинкою. — Це міняє фправу. Запифемо його до твого клафу. Фкажеф уфительці, нехай внефе його прізвище до журналу. Як, до рефі, його прізвище?

— Ну, я називаю його Пластиліновим Чу, — відповіла Соня.

— Знафить, Плафтиліненко. Нехай Маргарита Феменівна так і запифе.

— Житиме, — з полегкістю зітхнув лікар швидкої допомоги, коли Маргарита Семенівна прийшла до тями й розплющила очі. Їй ще раз дали понюхати вату, змочену в нашатирі, потім тією ж ватою потерли обидві скроні пацієнтки й допомогли підвестися з підлоги. Затим бідолашну вчительку молодших класів усадовили на її робоче місце — на стілець.

Чу стояв біля вчительського столу разом із Сонею й винувато кліпав очима.

— Дожилася, — ледве ворушачи неслухняним язиком, витисла з себе біла, як сметана, Маргарита Семенівна. — Я навчатиму снігову людину…

— Така доросла, а в казочки вірите, — присоромив учительку лікар швидкої допомоги. — Снігових людей не буває, це ж усім відомо. Ви ж в університеті, мабуть, училися, й повинні знати, що всілякі там Йєті, Біґфути й Кінґ Конги — вигадка ласих до сенсацій журналістів.

— У такому разі хто він такий? — недовірливо спитала вчителька, спідлоба зиркаючи на Чу.

— Химеріус форестум — чудовисько лісове, звичайне, — й оком не кліпнувши відповів Чудовисько. — Так мені бабуся казала.

— Це ми ще перевіримо, який ти форестум, — висякалася в носовичок Маргарита Семенів¬на. — Як ти казав, твоє прізвище?

— Пластиліненко. Чу Пластиліненко, — прийшла на допомогу другові Соня.

— Сідай за парту, Пластиліненко, — приречено промовила вчителька та враз суворо додала: — Та дивись мені, щоб без усіляких там гімалайських витівок! І щоб завтра ж мені підстригся, — буркнула вона на додачу.

Чу сів за одну парту з Сонею.

Продзвенів дзвінок і до класу почали заходити учні. Вони миттю обступили Чу й Соню.

— Твої батьки його тобі з Африки прислали? — допитувалися хлопці в однокласниці. — А він у футбол уміє грати?

— Я не з Африки — я просто на вихорі прилетів, — відповів за Соню Чу. — А що таке фубол?

— Навіщо тобі той футбол! — заляскотіли дівчата. — Будеш краще з нами в резиночку гратися. В тебе такі прикольні горошки…

— До речі, — спогорда кинула Тома Козо хват, поправляючи на довгому носі окуляри, — в горошок нікого не буває. Бувають у смужку, як зебри, або в пляму, як леопарди, а в горошок — так я й повірила. Це ж костюм такий — ви що — на маскараді не були? Тю.

— Сама ти коздюм, — образився Чу, — ось коздюм. — Він сягнув лапою до свого самовара й видобув бабусин чепчик.

— Тю, із самоваром приперся, — пхекнула Тома.

— Слухай, Козохват, відчепися від нього! — встряла в розмову Соня. — Йди краще параграф повтори.

— Подумаєш, — пхикнула зубрилка й пішла до своєї парти.

— Чуєш, а ти битися вмієш? — знову напосілися хлопці, — тут Вові Вареникові з 5-В треба пояснити, що він не правий.

— А що він зробив? — запитав Чу.

— Він наші канапки і яблука доїдає на перерві, — поскаржився найменший хлопчик, — не встигнеш надкусити — а він уже тут як тут: дай доїм, каже, і свої граблиська тягне.

— А ще він щиглі болючі дає, — додав інший хлопчина.

— Е, я теж щиглі вмію давати, — похвалився Чу. — Кому показати?

Охочих не виявилося. Хлопчача ватага насторожено відступила назад.

— Діти! — Втрутилася в розмову Маргарита Семенівна. — Не галасуйте, діти, сідайте по місцях: уже дзвінок був, діти! Третьокласники знехотя підкорилися.

Останнім до класу забіг захеканий П'явочка. Побачивши, що його місце зайняте, Сашко сів за вільну парту.

Почався урок природознавства.

— Отже, діти, — бадьорим голосом почала вчителька (вочевидь, звук дзвінка остаточно привів її до тями), — тема сьогоднішнього уроку: «Сторони горизонту». Горизонтом, діти, називається частина земної поверхні, яку людина бачить, діти, навколо себе. Запам'ятайте, діти: є чотири, діти, сторони горизонту. Хто знає які, діти? Так… ліс рук.

— Я знаю, — раптом підняв лапу Чу, — вони називаються вперед, назад, праворуч і ліворуч.

— А ось і ні, — викрикнула Тома Козохват, — це північ, південь, схід і захід.

— Правильно, Томочко, а ти, Пластиліненко, не знаєш, то сиди там крячкою. Гм-гм! — прокашлялася Маргарита Семенівна і невпевнено додала: — До речі, діти… Це — Пластиліненко… Наш новачок… — Вона висякалася і знову затарабанила:

— Щоб визначити, діти, де яка сторона горизонту, діти, потрібно опівдні стати обличчям до своєї тіні. І тоді, діти, прямо перед вами буде північ, позаду вас, діти, буде південь, ліворуч — захід, а праворуч, діти, — схід.

— А якщо день похмурий і сонця немає? — спитала Соня.

— Для цього, діти, існує спеціальний пристрій — компас. Синя стрілочка компаса завжди вказує на північ, а червона, діти, — обов'язково спрямована на південь.

— А якщо, наприклад, заблукав у лісі й не маєш компаса? — знову спитала Соня.

— У такому разі, діти, можна орієнтуватися за деякими прикметами. Може, хтось із вас, діти, знає, що потрібно робити в такій ситуації?

— А що робити? — подав голос П'явочка. — Треба кричати: «Люди! Рятуйте!»

— Неправильно, П'явочко, прикмети такі: на корі дерев мох росте з північного боку, діти. А ще — мурашники похиліші з південного боку, діти, гілки поодиноких дерев з південного боку довші, ніж з північного, кільця на пеньках, діти, з південного боку ширші. Затямив, П'явочко? Повтори.

— Ну, — почухав потилицю П'явочка, — з південного боку поодинокі мурашники мають довгі гілки, з північного боку кільця моху… кільця моху… північніші, ніж з південного…

— Нічого ти не затямив, П'явочко. Сідай, два. Лунко задзеленчав дзвінок, сповіщаючи про закінчення уроку. Усі повставали з-за парт і з гарним настроєм ринули з класу. Тільки П'явочка сидів на своєму місці й голосно схлипував. До нього підійшли Соня й Чу.

— Не плач, П'явочко, — спробувала заспокоїти хлопця Соня. — Хочеш, я тебе з Чу познайомлю?

— А чого во-вона? — шморгнув носом П'явочка. — Це ж нова тема, а вона відразу: «Сідай, два»

— Ну й нехай, — поплескав хлопчака по плечу Чудовисько, — я тобі такі лісові прикмети розкажу, що їй і не снилося.

Враз Чу вихопив звідкілясь сумнівної свіжості носовичок і спритно й дбайливо втер П'явочці носа.

— Спа… спасибі, — схлипуючи, подякував П'явочка.

— Е…